Статьи

До дня народження Героя України Олеся Гончара ( 3 квітня 1918 року)

Чи стане прапороносець під своє знамено

       -А, старий знайомий!-  підполковник Яків Оксюта  простягнув руку  для  привітання. - Радий бачити. Що ж , будемо  працювати  разом. Ось твій стіл і вперед…

У знайомих начальника провідного відділу газети Київського військового округу “Ленинское знамя” я перебував понад місяць під час стажування. А через два місяці по закінченні училища лейтенантом потрапив  у підпорорядкування   журналіста редакції, який ще в роки війни, говорячи мовою поета, до багнета прирівняв перо.

Скажу відверто, коли “ходив” під його началом, майже нічого не знав із його фронтової біографії. Сам він нічого не розповідав, а я не осмілювався розпитувати.

Коли  повернувся з Казахстану до рідної газети, в першу чергу  розшукав свого першого вчителя й наставника з військової журналістики. А потім постійно обмінювалися телефонними дзвінками, зустрічалися.  

А нещодавно знову зателефонував полковник у відставці Яків Оксюта.

- Мені виповнюється 90 років. - і засміявся у  телефонну трубку. - Збираюся запросити тебе і на сотий ювілей…

Не сумніваюся – доживе! Бо не дає нагадувати про роки  активна громадська робота. Весь час Яків Григорович у “бігах” між Національною спілкою письменників, де він з 1995 року  обіймає  посаду секретаря комісії з творчої спадщини, увічнення памяті видатного письменника Олеся Гончара, з яким товаришував ще під час навчання в Харкові в Усеукраїнському комуністичному газетному технікумі імені Миколи Островського.

Яків Григорович дістає зі шкафи величезну світлину першого випуску газетного технікуму. На ній зовсім юні Олесь Гончар, Яків Оксюта та ще кілька десятків майбутніх відомих газетярів, письменників. Вдивояючись в їх обличчя, з сумов каже: “ На сьогодні в живих з нашого першого випуску залишився лише я і, здається, ще один випускник.” А потім у розмові знову повертається до подробиць з життя і навчання.

Цікаво, що саме Яків Оксюта , Олесь Гончар та інші студенти  були ініціаторами клопотання про присвоєння імені автора роману “Як гартувалася сталь”  навчальному закладу. І як раділи, коли по радіо привітав їх з цією подією сам Микола Островський…

Цікавлюся, з чого розпочався його та інших його сокурсників шлях до журналістики. “З районної газети “Ленінським шляхом”,- ділиться спогадами Яків Григорович і додає. -  Мені тоді було років тринадцять. Батько був бригадиром  у колгоспі “Весела праця”. Але чомусь мало хто з сельчан бажав долучатися до такої праці. Тому ми зі старшим братом обходили село і закликали  вийти в поле. Доводилося самим ставати до плуга й орати. От про цих несвідомих односельців я й писав до районки, редакція якої дала мені рекомендацію  до газетного  технікуму.  Приймали на навчання тих, кому виповнилося 15  років. А я ще не досяг такого віку, тому довелося у довідці прибавити один. рік. А по закінченні технікуму  виправити дату народження. ”

З відстані своїх прожитих років Яків Григорович дякую долі за те,  що свого часу звела , а потім здружила з незабутнім Олесем Гончаром. А було це в далекому 1934 році, коли сільські хлопчики приїхали до Харкова навчатися  в технікумі журналістики. То був перший після голодомору рік, нелегкий для них, охлялих. В осінню негоду, тільки почне світати, із гуртожитку на Чайковській вони поспішали в чергу до магазину за картковою пайкою хліба в 600 грамів, а   поки доходили до їдальні, мало, що залишалось на обід і вечерю. Та їм, вижившим у голодному 33-му, було не дорікань на долю. Вони були задоволені і пайкою хліба, і стипендією ( більшою вдвічі, ніж у студентів харківських інститутів) , і навчанням, яке здійснювалося викключно українською мовою.

Пригадуючи його подробиці, Яків Григорович розповів, що Олесь Гончар  першим проклав  дорогу до бібліотеки імені Короленка. На всі три роки вона стала для нього робочим кабінетом. Тут народжувалися його нариси, оповідання. Радість і муки творчості Олесь пізнав ще до технікуму, працюючи в райнній газеті. Як  потім він розповідав Оксюті , вона врятувала його від голодної смерті. У Гончара вже пухли ноги, коли прийняли на роботу до редакції. На шпальтах  газети технікума “ За кадри” Олесь виступав із підвальними статтями, літературознавчими розвідками. По дорозі до технікуми студенти гуртом доходили до книгарні, що була на Першотравневій вулиці, і один з вірних друзів Олеся запитував молоденьку продавщиця: чи одержали щойно виданий роман Олеся Гончара? А та відповідала - чи то всерйоз, чи жартома: уже продали, заходьте, маємо одержати…

Пізніше  ті його однокурсники переконалися: не помилився у своїх провіщеннях Уже в 1947 році, працюючи в редакції армійської газети, капітан Оксюта прочитав у журналі “Новый мир” перший роман “Альпи” трилогії Олеся Гончара “Прапороносці” і навіть провів по ній читацьку конференцію серед воїнів гарнізону.

По закінченні навчання їхні шляхи розійшлися.  Оксюту в 1939  році призвали на військову службу і за те, що мав серед родичів “ворга” народу, зіслали рядовим на Далекий Схід до  окремого батальйону залізничних військ. А напередодні війні перевели на західнй кордон. Пригадуючи ті часи, Яків Григорович розповів про те, що вже 2 червня 1941 року відчув подих майбутньої війни. Трапилося так , що йому потрібно було замінити побиті окуляри. Командир дозволив відбути до санітарної частини . Тут побачив  десятки поранених наших солдатів. Поцікавився, звідки вони  тут. Пояснили: відбувся бій з німецьким підрозділом, який проводив розвідку боєм на нашій території.  А 22 червня побачили вночі яскраву заграву на кордоні. Хтось із командирів пояснив: розпочалося спільне радянсько -німецьке навчання. Але коли над наметовим містечком зявився літак з хрестами на крилах, з якого на голови бійців скинули гранати – він вже відбомбився десь попереду, зіграли бойову тревогу. Під час одного з авіаційних нальотів рядовий Оксюта отримав перше поранення. А потім відступав з нашими військами  до самого Сталінграду, тут і запропонували навчатися у військово-політичному училищі. По його закінченні знову  відбув  на фронт. Був “замполітом” полкової роти автоматників, на Курській Дузі - бронебійників.

Одного разу він випустив бойовий листок про кращих бійців свого підрозділу. Цей “твір” упав до ока кореспондента газети дивізії. Той пообіцяв його надрукувати. А продовженням цієї історії став несподіваний виклик лейтенанта Оксюти до політвідділу армії, де йому відразу запропонували посаду заступника редактора 132-ї стрілецької дивізії “В атаку”.

А 9 травня капітан Оксюта першим у дивізії з редакційного радіоприймача дізнався про Перемогу і почав салютувати з пістолета…

Зі своїм старим другом  він зустрівся в 1946 році. Якова Григоровича перевели до редакції газети Київського військового округу “Ленинское знамя”, а Олесь Гончар на той час отримав однокімнатну квартиру. Говорили про все, що не торкалося війни. Бо для них це були б сумні спогади. Особливо для Олеся Терентійовича, який пережив на ній і оточення, і полон, і перебування у концентраційному таборі на Холодній Горі у місті юності - Харкові, і фронтові дороги у складі  72-ї гвардійської  стрілецької дивізії, у якій на посаді старшини мінометної роти дійшов до Праги.

Як зауважив Яків Григорович, колишньому журналісту зі стажем роботи в обласній газеті запросили до редакції дивізійної газети, але Олесь Гончар не побажав розлучатися зі своєю фронтовою сімєю мінометників, подвиг . яких пізніше оспівав  у трилогії “Прапороносці”.

Коли підполковник Яків Оксюта звільнився у запас, Олесь Терентійович запропонував своєму старому товаришеві посади заступника іноземної комісії і керівника бюро з із пропаганди художнього слова при Спілці письменників України, яку очолював Гончар. До самої смерті автора “Прапороносців” Яків Оксюта працював разом із видатним письменником і полум”яним патріотом України.

Був випадок, коли і Якову Григоровичу довелося відстоювати честь і гідність  Олеся Терентійовича. В 1968 році за вказівкою партійних бонз розгорнули гоніння на автора нового твору “Собор”. Редактора газети “Ленинское знамя” полковника Петра Шурлакова і начальника відділу підполковника Якова Оксюту викликав член військової ради - начальник політуправління округу генерал-лейтенант Головкін, який щойно повернувся з наради в ЦК КПУ України і запитав: “Чому газета не друкує критичні відгуки на “Собор”?  Військові журналісти відповіли: Олесь Гончар - один із шанованих авторів газети, не один раз звертався до воїнів із патріотичним закликом сумлінно виконувати військовий обовязок. А його “Собор” - не про армійське життя. Тому чи є сенс привертати увагу воїнів до цього твору? Переконали генерала , військова газета не піддала критиці автора “Прапороносців”.

А щодо останніх доробків Якова Григоровича щодо увічнення памяті великого патріота й громадянина України Олеся Гончара, то полковник у відставці Оксюта разом з дружиною письменника Валентиною Гончар упорядникували  книги листів, яка побачила світ минулого року в столичному видавництві “Український письменник” під назвою “ Олесь Гончар Листи”.

На мене, наприклад, велике враження  справило листування з бойовими побратимами. Наведу рядки з листа від 4 квітня 1947 року, адресованого Георгію Денисову- начальнику політвідділу 72- ї гвардійської  стрілецької дивізії в 1943 - 45 рр.:

А ось що він писав своєму колишньому командиру мінометної роти  Івану Прасолу 20 грудня 1948 року:

Коли в 1936 році розпочалася громадянська війнав Іспанії, Олесь Гончар мав намір добровольцем відправитися до далекої країни. Не судилося. Але через п”ять років він у складі студенчеського батальйону Харківського університету добровільно відбув на іншу війну:  захишати рідну землю від фашистських загарбників.

Вперше в рідній дивізії Олеся Гончара -72-й гвардійській мотострілецькій дивізії я побував в серпні 1968 року. Тоді її розгорнули до штату воєнного часу і готували для марш- кидка на Прагу. Одну ніч провів в бронетранспортері командира батальйну, який був призваний з запасу. Він розповів, що в роки війни воював в одному полку з Гончарем. А коли вперше прочитав його “Прапороносців”, то в багатьох героїв трилогії впізнав своїх колишніх бойових побратимів.

В останню мить відмінили цій дивізії похід до Чехословаччині. Думаю, Олесю Терентійовичу важко було б пережити другий- інтернаціональний похід нащих військ до Златої Праги, який він назвав трагічним.

Наступного разу я побував на зборах  особового складу однієї з рот полку, в якому в роки війни воював  Олесь Гончар. На тих зборах було прийнято звернення до Міністерства оборони України з проханням ініціювати присвоєння дивізії імені Олеся Гончара. Дізнався, що  керівництво схально поставилося до такої  пропозиції воїнів роти. Але через оргштатні зміни як в самій дивізії ( вона стала 72-ю окремою механізованою бригадою) , так і в структурі виховної роботи війського відомства цю справу не довели до логічного кінця.

Минулого року центральний друкований орган Міністерства оборони України газета “Народна армія” теж порушила питання про присвоєння цій військовій частині імені Олеся Гончара. На цей час воно перебуває на розгляді. Хочеться сподіватися , що великий прапороносець повернеться під знамено своєї військової частини.

А закінчить цей матеріал хочу поетичними рядками Олеся Гончара, написаними в 1945 році під враженням від прощання з полковою святинею:

Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих рузів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.
…Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано,- все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе!

Володимир ЧІКАЛІН